Катя Сита: «Колаж — це інтимний діалог із собою»

Катя Сита: «Колаж — це інтимний діалог із собою». Veronika Synenka/Tie2.lt CUTOUT — це не про техніку. Це про свободу, синергію і сміливість. Колажистка та співзасновниця фестивалю Катя Сита розповідає, як усе починалося — і як колаж став голосом нового мистецького покоління. Катю, як ти прийшла до колажу? Що саме тебе зачепило в цій техніці? Я випадково почала займатись колажем після знайомства зі Світланою Островською. І це стало для мене інтимним діалогом із собою, де ніхто мені не заважає і є повна свобода вираження. Зачепила свобода та символізм, який я вкладаю, хоча не завжди хочу бути зрозумілою. Зараз у моїх колажах присутній не тільки символізм — також почала відображатися моя експресивна натура. Якою була точка, коли ти відчула, що хочеш створити щось більше — фестиваль, спільноту, платформу? Це було під час моєї персональної виставки в Музеї історії Києва, на початку 2021 року. Я серед відвідувачів познайомилась з іншими колажистами, однією з яких була Аннет Сагаль. Це знайомство спонукало до думки про групову виставку. І цей задум прийшов нам трьом одночасно — була ще моя сестра Оля Сита. Ідей було так багато, що все переросло у фестиваль. А спільнота почала формуватись під час фестивалю — вже на закритті ми повідомили, що відкриваємо майстерню, яка існує досі й налічує 23 резиденти станом на 10.05.2025. CUTOUT — це не просто подія, це і фестивалі, ком’юніті, майстерні, виставки. Як би ти сама описала його дух? Це філософія взаємодії у мистецькому середовищі, проявлення та формування. Якщо коротко й особисто для мене. Якою була концепція першого фестивалю? Як вона трансформувалася з часом? У 2021 році нам було важливо подати в нашому культурному середовищі колаж як форму мистецтва і підняти його з точки, де він сприймався як просто аплікація. Також надихнув страх українських галерей працювати з колажем — бо це ж не полотно, його важче оцінити та продати, заповнити виставкові простори… Тому нашою темою першого фестивалю було *«Мистецтво не вічне»*, бо ще дуже часто звучало запитання: «Як довго проживе колаж?». Для нас важливо було донести до людей: немає різниці, скільки проживе мистецтво, адже цінність, наприклад, людини не зменшується від кількості років життя. А цінність мистецтву надає не техніка, в якій виконана робота, а той, хто це створив. Тема досі актуальна, але вже більше для глядача, ніж для галерей. Глядач ще досі вчиться сприймати мистецтво не тільки на полотні. Хто є вашою аудиторією сьогодні? Чи це професійні митці, чи радше ті, хто шукає форму самовираження? Є і ті, і ті. Якщо до нас доєднуються професійні митці, то зазвичай їм до вподоби наше середовище. Бо, мабуть, воно відрізняється від звичайного арт-ком’юніті — у нас не відчутна конкуренція, ми рухаємось іншим шляхом. У нашому ком’юніті часто можна зустріти мультидисциплінарних митців, фотографів, ілюстраторів. Серед них є і мої учні. Яку роль відіграє спільнота в розвитку CUTOUT? Чи відчуваєш, що навколо фестивалю формується культурне середовище? Дуже відчуваю. Ми не тільки відчуваємо — ми свідомо формуємо. Ми вже бачимо ціле покоління колажистів, які виросли на спогляданні того, що ми формуємо, транслюємо і чому вчимо. До мене майже ніхто не користувався «рванням» як технікою, а зараз це можна побачити в роботах моїх учнів. Так само і з підходом «колаж як живопис». Ми вплинули і на ціновий діапазон колажу. Якщо подивитись на ціни у 2020–2021 роках, то колажистів було дуже мало на арт-ринку, і ціна стартувала від 500 грн. Колаж став популярним і серед майстер-класів, до нього часто звертаються в арттерапії. Тепер колаж представлений майже в кожній галереї та на кожній події. До 2021 року більшість колажистів «робили в стіл», не демонструючи це широкій публіці. Траплялись хіба що виставки в маленьких неформальних просторах, про які знало дуже вузьке коло поціновувачів. А зараз колаж уже відносять до виду мистецтва, а не сприймають як просто техніку. У чому, на твою думку, унікальність колажу як художнього вислову сьогодні? Він більш щирий, бо дуже швидко висловлює підсвідоме. У колажі, як у мистецтві, ти не зображуєш те, що бачиш — це дуже часто нестримане проявлення через образи, які використовуються випадково. Так, колажист може вигадати й показати ідею, але тоді робиться ставка на техніку — як, наприклад, у Саші Чічкан, вона бере шаленою технікою. Але колаж може зачепити просто двома або однією приклеєною деталлю — і це не про ідею, це про вдалий та щирий символізм. Чому, як тобі здається, саме зараз колаж переживає нову хвилю популярності в Україні? Бо він швидкий, адаптивний, може бути діджиталізований, анімований. Ще за часів Першої світової війни колаж був інструментом арт-активізму — сьогодні так само. Плюс у рекламі та дизайні він зараз дуже актуальний. Але, повторюсь, він дуже щирий, а цього не вистачає в арт-середовищі, на мою думку. І це, мабуть, те, що впливає на його актуальність найбільше. Бо навіть людина, яка не є професійним глядачем і не знає, як реагувати на мистецтво — у колажі, через символізм та знайомі образи, бачить себе. Чи можна сказати, що колаж — це форма спротиву? Рефлексія? Пошуку цілісності в розірваному? Це також. Але колаж — набагато більше, ніж ми уявляємо. Бо якщо сприймати його як філософію, то можна помітити, що колажисти більш адаптивні до змін у соціумі й не тільки. Вони вже звикли адаптовувати під себе те, що пропонується, і робити з цього свою «картинку» або реальність. Як ти бачиш сучасне українське мистецтво сьогодні? Що в ньому важливого, болючого та актуального? Я радію, коли бачу, що відкриваються нові простори, і що це робить молодь — може, не професійно, але робить. Важливо, щоб такого було більше. Найболючіше — це «стара школа», та, що не приймає нове, живе ще законами 90-х. Але я радію, що вони не вічні. Не вистачає критики, етики, арт-дилерів та виставкових просторів. Арт-дилери — це основна проблема, на мою думку, бо їх одиниці, а система продажу побудована на каналі, збитому корупціонерами. Вони взагалі не вивчають ринок, а просто працюють по «шляху», сформованому ще на початку 2000-х. Сучасне мистецтво я бачу недооціненим, бо не тільки арт-дилери працюють з однією й тією ж купкою митців, а й галеристи. Бо це ж треба працювати з глядачем, шукати нові імена, ризикувати або хоча б мати авторитет і сміливість показати те, що інші не показують. А навіщо, якщо корупціонер уже навчений купувати, наприклад, Криволапа? Я дуже люблю сучасне мистецтво. І якщо маю можливість показати світу українських митців — я використовую цей шанс на 150%. Чи є українські митці або події, які тебе особливо надихають останнім часом? Із подій — з повагою і захватом реагую на проєкти, які робить команда галереї «Дукат» в Українському домі. Чутливість і велика база знань Олени Грозовської геніально проявляється в кураторстві. Те, що вони зараз роблять — це, мабуть, найпрофесійніші проєкти, які я бачила в Україні. Ще й з неймовірною естетикою та глибиною. З митців — це Тіберій Сільваші. Для мене це феномен сучасного українського мистецтва. Я не розумію, чому його так мало показують у світі — це ж вклад у культуру України на століття вперед, якщо цей світ витримає людську дурість. Зараз я шукаю спонсорів, щоб показати Тіберія в Токіо, і маю надію, що знайду ще одну шалену людину для здійснення цього задуму — але вже з грошима. Як змінилася мистецька сцена в Україні після 2022 року? Чи стала вона більш сміливою, більш політичною? Сміливішою — так, але це молодь, митці до 30 років. І я їм дуже вдячна. Головне, щоб їм не заважали, а підтримували. Політичною — можливо. Але багато популістів, особливо тих, хто використовує політичні теми для піару, перебуваючи за межами країни або виїхавши «незрозумілим шляхом». Коли я буваю за кордоном, то не хочеться бачити виставки наших митців, які дуже грубо використовують політичну тему, навіть не будучи в Україні багато років. Та навіть в Україні є такі випадки. Із останнього — роботи Святченка з тематикою війни на арт-ярмарку в галереї «Лавра». Це було так пошло і цинічно. У таких моментах дуже не вистачає критиків. Бо цим не мають займатись митці. Чи віриш ти, що культура реально може щось змінити — у суспільстві, у свідомості? Так. Я не тільки вірю — я це бачу і вже відчуваю. Бо виставляючи проєкти в Європі, я часто чула, що для європейців наша культура і культура країни-агресора виглядали як одне ціле. Вони не розрізняли. І чим більше ми робимо проєктів самостійно за межами України, тим більше ми даємо глядачу інформації про нас — хто ми є. Проєкти мають бути серйозні й глибинні, а не мотанки та писанки. Ми маємо розширювати асоціативний ряд про нашу націю — і цей ряд має бути інтелектуальним. Що для тебе означає бути митцем в Україні саме зараз? Це означає відповідальність. Бо якщо мій глядач — не тільки українець, то мій меседж має бути і доступним, і щирим, і дипломатичним, не зраджуючи ні собі як особистості, ні як митцю. Про що б тобі хотілося говорити через мистецтво сьогодні — особисто, не як організаторка, а як творча людина? Про все, що я хочу говорити — я говорю. Єдине, що більш особисте мистецтво я не встигаю показувати та не маю фінансової можливості, хоча робіт багато. Часто це про мої емоційні переживання — те, що я не маю з ким розділити. Неособисте — це зараз проєкт про полонених. Там я і як ідеолог, і як митець. Він зроблений після того, як випадково мені потрапили до рук листи цивільних полонених. Це був такий біль, що другий раз такі листи не читаєш — просто робиш усе, щоб це побачили в різних країнах світу.   Šis interviu yra projekto ,,Kultūros tiltas: Lietuva-Ukraina" dalis, kurį iš dalies remia Medijų rėmimo fondas.

Autorius: Tiedu

Kopijuoti, platinti ar skelbti šį turinį be autoriaus raštiško sutikimo draudžiama